Вижити за будь-яку ціну, або перший рік життя мами погодок

Вижити за будь-яку ціну, або перший рік життя мами погодок

У вас буде дитина… власне ця звістка застала мене зненацька, адже на руках гарцював старший син, і ми з чоловіком зовсім не були готові до такого сюрпризу.

Все ускладнювалось тим, що старший син мав певні проблеми зі здоров’ям, я змушена була вийти на роботу, коли дитині було 4 місяці, з сином в декретній відпустці сиділа бабуся (на той момент відпустка по догляду за онуком зараховувалася до стажу).

На роботі до звістки про мою вагітність спочатку віднеслись з гумором, а потім з розумінням. Другу вагітність, на відміну від першої, я переносила чудово, була активною, з чудовим апетитом та ясним розумом. Старшого носила на руках до самих пологів, вночі вставала годувати (звичайно він був на штучному вигодовуванні), вчила ходити, гралася в пісочниці, бігала за ним. Напевно, завдячуючи цьому, другі пологи минулися за 45 хвилин, і наш другий син порадував світ своїм гучним криком.

Психологічно, звичайно, було складніше. Перш за все, всю вагітність я мучила себе думками, що я ніколи і нікого не зможу полюбити так, як я люблю старшого сина, що другий син буде почуватися не любим, та ще дуже багато всіляких дурниць. Зараз вже маючи двох синів 12 і 11 років скажу впевнено, мама не стає менше любити старшу дитину, або за рахунок любові виключно до старшої дитини не приділяє увагу молодшій дитині. Просто мамине серце стає вдвічі більшим і любов не потрібно ділити, її вистачає на обох дітей.

Відразу писатиму про помилки, які я здійснювала в процесі.

 Задля полегшення мого життя сімейна рада прийняла рішення, що перші два тижні старшого сина забере до себе свекор, який взяв відпустку щоб доглядати онука, а я в цей час буду приходити до тями. Так от, це рішення було помилковим, я дуже скучала за старшим сином, і врешті решт, мені все одно прийшлося налагоджувати побут з урахуванням двох дітей, але вже через два тижні.

Чоловік на той час був військовим, тому допомоги від нього було мало, служба є служба. Коли обидва наші сини були вдома з нами, першим вірним рішенням було розділитись на ніч, враховуючи режими обох. Чоловік спав зі старшим, я відповідно з молодшим. Старший син на той час вночі ще їв суміш, ну а молодшого годувала за вимогою груддю. Звечора готували відразу пляшечки з сухою сумішшю, гарячою водою в термосі та кип’яченою в пляшечці, щоб оперативно розвести в потрібній пропорції для старшого, а менший мав доступ до грудей цілодобово.

Складнощі годування

Нам дуже пощастило, що діти не страждали від кольок, і в принципі, вночі крім годування та заміни підгузок ми не заколисували їх по півночі, своїм криком вони не будили один одного і відповідно ми з чоловіком були більш-менш у нормі. Старшого вдень годували вже кашами, супом, м’яким сиром, фруктовими та овочевими пюрешками (він надавав перевагу магазинним, домашні плював на досить великі відстані). Також, у старшого була проблема з жуванням, він чомусь не хотів жувати і, якщо йому в їжі попадала грудочка, він повертав все, що вже з`їв, тому ми подрібнювали для нього їжу до двох років. З молодшим перші пів року проблем взагалі не виникало, щогодини вимагав груди, смоктав хвилин п’ять і засинав. Пізніше ми почали вводити йому каші, фруктові та овочеві пюре. Складність полягала лише в тому, що старшому потрібно було готувати багатокомпонентну їжу, а от молодшому вводити все поступово, по одному компоненту, тому доводилось готувати кожному свою страв.

Складніше було з денним сном.

Я залишалась сама, а режими сну у хлопчиків були різні. Тут як вже не викручувалася. Одного на руках тримала і груддю годувала, а іншого качала на ногах, поклавши подушку. Далі акробатичні трюки – порозкладати обох по ліжечкам, не розбудивши при цьому. Молодший спав частіше, коли він спав, я цей час присвячувала виключно старшому (я не кидалась відразу готувати, прибирати і т.п.), ми гралися в тихі ігри, складали кубики, намагалися малювати.

Але, найбільше я не любила гуляти з дітьми.

Чесно кажучи, до сих пір не люблю, добре, що вже гуляюсь самі. Для початку, ми жили на другому поверсі «хрущовки» без ліфта. Коляску купили «паровозик» Graco Stadium Duo, де спереду сидів  старший, а ззаду, відповідно, лежав молодший. Спочатку потрібно було спустити коляску, потім до половини одягнути старшого, потім одягнутися повністю самій, потім одягнути молодшого повністю, далі одягаємо до кінця старшого, беремо молодшого на руки, старшого за руку і спукаємось (звичайно, на плечі ще торба з вологимисерветками, водичкою, м’ячиком чи пасочками/лопатками для старшого, пустушкою для молодшого, гаманцем і списком покупок). Далі починаємо пакуватися – поклала меншого, поклала торбу, зловила старшого, який вже встиг відбігти на достатню відстань (добре, що двір закритий) і, в кращому випадку, ще нікуди не вліз, щоб не забруднитися. Молодший спав тільки коли катаєш коляску, а от старший категорично не хотів сидіти пристібнутим і просто їхати поки засне брат. Доводилось щоразу щось видумувати, щоб він заспокоївся і не репетував з вимогою, що хоче йти сам: то ми голубів їхали годувати то до котиків/білок/собачок їхали в гості. Коли менший засинав, я випускала старшого на волю.  Гуляти на майданчиках, де багато діток ми не могли, бо дітки щебетуни могли розбудити молодшого, і прийшлось би все починати спочатку. 

Тепер щодо братерської любові.

Звичайно, коли тобі 1 рік і 2 місяці, і ти із єдиної дитини стаєш старшим братом, ти не зовсім розумієш, що коється. Старший син спочатку сприйняв молодшого за іграшку, все намагався стягнути його на підлогу до себе гратися. Коли зрозумів, що гратися не дадуть (а ми молодшого постійно ховали, то в ліжечко,то на сповивальний столик), почав нам говорити щоб ми його викинули… Стоїть, дивиться на тебе і каже: «викинь!», а в мене серце кров’ю обливається. Ревнощів у класичному розумінні не було, але старший намагався або в ліжечко молодшого влягтися, або пустушку його поцупити, або просився, щоб його купали теж у маленькій ванночці . Пізніше, коли молодший почав спочатку сидіти, а потім повзати, в них з’явились перші спільні ігри, які регулярно закінчувалися слізьми, але гралися вдвох!

Вихідними було простіше, адже з нами був чоловік. Ось тоді я, виправивши своїх чоловіків на вулицю, прибирала, готувала, прасувала, прала – одним словом, відпочивала як могла.

Найскладніше було коли хлопці хворіли.

Спочатку один, а за ним буквально через день-два інший. В такі дні я взагалі була на автоматі та мало що розуміла. Від одного до іншого, і вдень і вночі: поміряти температуру, дати ліки, напоїти, нагодувати, заспокоїти, потримати на руках. З дому вийти не можеш, чоловік на роботі…. Іноді просто сиділа і ревла від безсилля. Саме в такі моменти у нас в сім’ї з’явилась фраза «мама тоже чєловєк», коли мені просто потрібно було самій вийти на вулицю чи піти до магазину, і щоб мені ніхто не дзвонив, нічого не просив, щоб в ці моменти я не була нікому нічого зобов'язана.  Тоді голова яснішала, нерви заспокоювались, і все не здавалось вже так безнадійно.

Позитивних моментів також вистачало...

В нас залишилось багато речей від старшого сина, і відповідно чималу суму ми зекономили на одязі та решті важливих дитячих гаджетах. Також, плюсом було те, що іще не забулося як воно, коли в тебе на руках немовля -  ти все знаєш, все умієш, тебе складно злякати. Дійсно, правду пишуть про здоровий пофігізм, який виробляють у собі мами погодок та близнюків, адже в них немає часу з лупою розглядати прищик на сідничці від укусу комара або пітничку на шийці.  Все це легко контролювати, на відміну від аналогічної проблеми, коли в тебе на руках одна дитина (я пам’ятаю, як сама виносила мізки дільничому педіатру з пітничкою у старшого, і мені не було досить його порад щодо догляду за шкірою, я вимагала консиліум, щоб мені щонайменш три лікарі сказали, що це пітничка, і порекомендували препарат від неї).

Минув рік..

Коли молодшому виповнився рік, якось відразу стало простіше з одного боку, і складніше з іншого. Гралися вони вдвох, але ж на вулиці вони розбігалися в два різні боки! Я постійно горлопанила на вулиці, вигукуючи по черзі імена старшого та молодшого. Гуляли ми через це знову ж таки окремо, щоб не дивувати інших людей. Дуже любила гуляти з дітьми на стадіоні школи, там сітка і вибігти на дорогу, чого я боялась найбільше, вони не могли. Плюс, там гарне покриття, що рятувало від численних падінь.

Рік минув швидко, хлопці потроху звикли один до одного, і в їх відносинах почала з’являтись ніжність, що моє материнське серце не могло не радувати. Особливо, коли першим словом молодшого сина було ім’я його старшого брата, а старший син гордовито вказував всім на свого молодшого братика і розказував, як його звуть, і що він його дуже любить!

Статті на тему Вижити за будь-яку ціну, або перший рік життя мами погодок